Голова організації молоді ППО ХАЕС Євгеній Михалець — про виклики війни, силу колективу та головний пріоритет сьогодення.
Євгене, розкажи, будь ласка, про свій шлях у професії та профспілці.
У галузі я працюю понад вісім років. Починав на Рівненській АЕС, згодом перейшов на Хмельницьку. До профспілки вступив одразу після працевлаштування, це було свідоме рішення, бо мені завжди було цікаво, як працює ця система.
Що стосується молодіжної організації, то я став її активном членом, коли перевівся на Хмельницьку АЕС. А вже очоливши ОМ на ХАЕС, я для себе визначив принцип: ми маємо бути відкритими для кожного, хто хоче долучитися.
Ти очолив молодіжку в непростий час. Які виклики стали найбільшими?
Найбільший, звісно, війна. Ми фактично одразу опинилися в ситуації, коли потрібно було повністю перебудувати роботу. Люди були в стресі, емоційно виснажені. І наше завдання було: не зникнути, не «розчинитися», а навпаки — показати, що ми є і працюємо.
Почали активно займатися волонтерством: збирали допомогу, передавали її у постраждалі регіони, навіть на окуповану тоді ЧАЕС. І головне — всі кошти, які ми збирали і збираємо на заходах, до копійки йдуть на підтримку ЗСУ. Це наша принципова позиція.
Який сьогодні головний пріоритет у роботі молодіжної організації?
Знову наголошу: це підтримка Збройних Сил України. Ми чітко для себе це визначили ще на початку повномасштабного вторгнення. Адже маємо чесно сказати: якби не наші хлопці та дів-чата на фронті, ми б не мали можливості працювати, проводити заходи, розвиватися, навіть просто жити нормальним життям. Ми не могли б спокійно приходити на роботу, бачити свої сім’ї, будувати якісь плани.
Тому в нас позиція принципова: спочатку допомога армії — все інше вже після цього. Це така внутрішня чесність перед собою і перед людьми. Бо коли ти організовуєш процес, залучаєш колектив, ти маєш бути максимально прозорим.
І водночас ми не зупиняємо основну діяльність. Працюємо відповідно до нашого положення, до статуту, розвиваємо молодь, проводимо заходи. Але весь цей рух зараз має іншу цінність — він про єдність і про спільну мету.
Тобто благодійність стала ключовим напрямом?
Так. Але не тільки. Ми зберегли все, що було напрацьовано до війни — конкурси, навчання, розвиток молоді — і додали новий зміст.
Наприклад, проводимо спортивні заходи, які об’єднують не лише молодь, а й цілі родини. Бо розуміємо: здорова молодь — це майбутнє країни.
Також є наші великі освітні проєкти — літня і весняна школи. Там, до речі, є і патріотичне виховання, і практичні навички першої допомоги і захисту, і командна робота.
Що сьогодні найбільше хвилює молодь на підприємстві?
Найбільше — це невизначеність. Молоді люди сьогодні не мають відчуття стабільності. Немає розуміння, що буде завтра, через рік, через п’ять років. І це, мабуть, найбільший психологічний тиск.
Тому наше завдання як молодіжної організації — не просто проводити заходи, а створювати середовище підтримки. Щоб молоді спілчани відчували, що вони не самі.
Я як лідер бачу, з чим приходять колеги — і на засідання, і просто поговорити. І це не завжди про роботу. Це про особисте, про страхи, про втому. Тому ми намагаємося максимально гуртувати колектив. Бо сьогодні дуже важливо — бути разом, чути одне одного, підтримувати.
І водночас усі розуміють: є одна глобальна точка, після якої почнеться новий етап — це перемога. Ось тоді ми зможемо вже по-іншому планувати життя. А зараз — ми просто маємо вистояти.
Як у цих умовах вдається поєднувати роботу, профспілкову діяльність і особисте життя?
Чесно? Це непросто. Якщо розставити пріоритети так, як вони є зараз, то на першому місці — робота, виконання своїх посадових обов’язків. На другому — благодійність і громадська діяльність. І лише потім — сім’я.
І це болюча тема. Бо наші рідні фактично стають заручниками цієї ситуації. Вони недоотримують уваги, часу.
Та саме сім’я допомагає мені тримати баланс і не вигорати. Є людина, якій можна сказати все — це дружина. Вона і підтримає, і вислухає, і підкаже, як краще відреагувати в тій чи іншій ситуації. Фактично це той тил, який допомагає мені залишатися в нормальному стані, без зривів.
Наскільки сьогодні молодь готова обстоювати свої права? Чи є такі запити?
Так, і я скажу — молодь у цьому плані дуже адекватна і конструктивна. На Хмельницькій АЕС у нас вибудуваний нормальний соціальний діалог. Є взаєморозуміння з адміністрацією, є готовність чути одне одного. Якщо виникають питання — вони не замовчуються. Ми їх проговорюємо і шукаємо рішення.
Я часто приєднуюся до ситуацій, коли потрібно допомогти молодому працівнику — наприклад, з переведенням в інший підрозділ, з професійним ростом. Ми приходимо, сідаємо з керівництвом і аргументуємо: людина активна, працює, заслуговує на розвиток. І нас чують.
Але водночас є межі. Наприклад, якщо йдеться про серйозні порушення, тут позиція однозначна. Є речі, які неприпустимі.
Чи є у тебе наставники в профспілковому русі? На кого рівняєшся як лідер?
Не можу назвати одну конкретну людину. У мене їх багато — і в кожного я беру щось своє. Переймаю профспілкові якості і навички від нинішніх наших лідерів. Зокрема, це Валерій Матов, Михайло Гук, Сергій Снітков, Іван Мельник, Павло Олещук, інші досвідчені спілчани. Вони всі різні — і саме в цьому їхня сила. Хтось сильний у переговорах, хтось — у стратегічному мисленні, хтось — в умінні вийти з найскладнішої ситуації з позитивним результатом. Ми, молодь, багато в них переймаємо — навіть просто під час розмов чи спільної роботи.
З Михайлом Гуком спілкуємося найчастіше. Буває, заходжу до нього, кажу, Михайле Володимировичу… А він може емоційно відреагувати, навіть різко щось сказати. Я тоді просто йду. Наступного дня знову приходжу і кажу: «Михайле Володимировичу, якщо будете кричати — я піду». А він уже спокійно у відповідь: «Сідай, давай говорити, бо ти ж учора так нічого й не сказав». І все вирішуємо. Для мене це дуже показово, бо це про результат і вміння домовлятися.
І я для себе зробив висновок: якщо ти хочеш бути лідером — маєш уміти вести діалог з різними людьми, в різних ситуаціях, і не здаватися після перших труднощів.
Що, на твою думку, допомогло згуртувати молодь у такий складний період?
Відкритість. У нас немає такого, що хтось «зверху» вирішує, а всі інші виконують. Будь-який молодий працівник може запропонувати щось своє, і ми це пробуємо реалізувати. Люди бачать результат і розуміють: їхня думка важлива. Я не відділяю себе від колективу. Ми працюємо разом. І саме це дало той ефект згуртованості, який ми сьогодні маємо.
Марічка СМЕРЕКА
