Психолог, психотерапевт, організаційний терапевт — так би ми охарактеризували нашого співрозмовника Андрія Лазаренка кілька років тому. Нині ми додаємо: ветеран, спеціаліст з професійної адаптації ветеранів. Будучи фахівцем, який, з одного боку, має значний досвід у побудові корпоративної культури на різнопланових підприємствах, а з іншого — у допомозі людям з непростим військовим досвідом, Андрій приєднався до освітніх проєктів Атомпрофспілки, спрямованих на реінтеграцію ветеранів.
Професійний шлях
Андрію, розкажіть, будь ласка, як у фокусі ваших професійних інтересів опинилося психологічне консультування і робота з організаціями?
До психології я прийшов із бізнесу. Ще в університетські часи пробував себе у підприємницькій діяльності і вже тоді почав шукати ефективні інструменти, які допомогли б діяти у правильному напрямі. Коли робив кар’єру в ІТ-сфері (в зоні моєї відповідальності завжди була побудова команд, внутрішній PR і HR процеси) та реалізовував власні проєкти, продовжував відвідувати бізнес-тренінги. Я переконувався у тому, що вони спрацьовують, і дедалі більше цікавився тим, за рахунок чого це стає можливим, дедалі більше заглиблювався у нетрі психологічної науки. Перш ніж професійно прийти у психологію і психотерапію, з підходами різних психологічних шкіл знайомився на практиці, випробовував ефективність коучингу, тренінгів, психотерапевтичних сесій тощо на собі. Надалі здобув другу вищу психологічну освіту, пройшов навчання як психотерапевт. Я відчував, що це той напрям, до якого ніколи не втрачу цікавості.
Отак і вийшло, що від інженерної і підприємницької діяльності я плавно перейшов до індивідуальної і групової психотерапії.
На службі Батьківщині
Звичний перебіг подій для кожного із нас змінило повномасштабне вторгнення. Що відбувалось у вашому житті на той момент?
Тоді я щойно повернувся до Києва після тяжкого для мене періоду, коли в інший світ пішов мій батько. Через хворобу він потребував особливого догляду, тож для того, щоб допомогти матері, я взяв сабатікал у роботі, лишив тільки надання індивідуальних психотерапевтичних послуг онлайн та періодичне ведення психотерапевтичної групи з колегою — ця робота була для мене особистою підтримкою, щоб перемикатись від нелегкого сімейного контексту.
Переживши втрату, я знову отримав змогу повернутися до професійної діяльності. У мене був дуже цікавий контракт із зарубіжною компанією, яка працювала над перспективним проєктом. Я долучився до аудиту процесів у клієнта компанії і, пропрацювавши два тижні, вже точно знав, що можу запропонувати замовникові, аби він міг вирішити свої завдання… Аж тут розпочалася повномасштабна.
З кількома товаришами ми вивезли сім’ї подалі зі столиці й повернулися до Києва, щоб приєднатися до лав ТрО.
Що спонукало саме до такого рішення?
Насамперед захоплення героїзмом наших військових, які примудрялися стримувати навалу окупантів, потужність якої неспіввимірно перевершувала сили українських оборонців. Я розумів, що тих хлопців, котрі вже долучилися до війська, хтось має замінити, бодай для того, щоб дати їм перепочинок. Я хоч трохи, але вмів стріляти. Не професійно, на рівні хобі, але все ж таки 15 років займався єдиноборствами. То хіба я міг лишатися осторонь? Що б я інакше міг відповісти своїм майбутнім онукам, якби вони мене запитали: «Діду, а що ти робив, коли тривала та страшна війна?»
Як складалася ваша військова служба?
Коли бойові дії тривали під Києвом, нашому військовому формуванню пощастило — ми охороняли об’єкт, до якого окупанти не змогли дістатися, тож у прямих зіткненнях ми участі не брали. Відчути повною мірою, що таке війна, судилося на Харківщині, де я служив у піхотному підрозділі як бойовий медик. Тоді вже були перші поранення, перші втрати побратимів. Але поруч із болем йшла радість — дуже приємно було брати участь в операції, під час якої ворог відступає.
У 2023 році я перевівся до Сухопутних військ, до одного з підрозділів наступу. Під час літньої кампанії отримав поранення, цього разу значно серйозніше за попередні, мені знадобилося пів року реабілітації. У 2024-му я демобілізувався.
Нові ідеї
Чи відразу з’явилося ясне бачення того, що робити далі?
Ні. Але я точно знав, що грати у гру: «Тепер я ветеран, тепер відпочиваю!», не стану. І почав проводити «ревізію» своїх спостережень і навичок.
Коли проходив відновлення, помічав, що окремі моменти реабілітації є ефективними, але весь її комплекс не є цілісним. Наприклад, мені вдалося врятувати руку від ампутації не так завдяки роботі системи, як завдяки тому, що пощастило зустріти людей, котрі щиро хотіли допомогти, і я безмежно їм за це вдячний.
Мене не полишала думка про те, як вдосконалити процес реабілітації військових. І для цього випала нагода — мене, як психолога, рекомендували до співпраці з благодійним фондом. Він мав донорів для допомоги постраждалим військовим, проте не мав того, хто міг би реалізувати задум. Ми зустрілися з представниками фонду і вирішили ризикнути.
Проєкт реалізовувався на базі санаторію «Карпати» в Трускавці, в якому була потужна база для медичної реабілітації. Для роботи з ментальним здоров’ям я запросив психотерапевтів, яких знаю і яким довіряю. Також запросили додаткову команду фізичних реабілітологів. Кожен із трьох заїздів, в яких взяло участь близько 50 осіб, пройшли вдало. Ветерани покращували свій фізичний стан, а на додачу до того долали упередження щодо роботи із психологами та переконувалися в ефективності відновлювальних практик.
Остаточною ж метою цього проєкту була «реабілітація відповідальністю». Задум полягав у тому, щоб ветерани, які пройшли відновлення, самі надалі змогли б вибудувати систему взаємної підтримки і допомагати побратимам, які цього потребують. Мені здається, це вдалося — багато з учасників наших програм долучилися до різноманітних благодійних суспільно корисних проєктів.
Наступним моїм кроком стала робота над реінтеграцією ветеранів — сприяння у пошуках роботи, кар’єрне консультування, аналіз ринку та медіація тощо.
Реальність, як вона є
Коли ви проводите зустрічі не з військовими, а з цивільними, які основні посили намагаєтеся донести до аудиторії?
Насамперед — це бачення реальності такою, як вона є. Війна в Україні може тривати дуже довго. Ми живемо в часи небаченої раніше турбулентності, перебуваємо на порозі настільки радикальних змін, яких людство ще не бачило. В результаті ми можемо опинитися на новому щаблі розвитку, але, так само, можемо і впасти до рівня дикунів з палицями, які виживають на уламках міст, зруйнованих ядерною війною. Навіть у тому разі, якщо воєнні дії в Україні розвиватимуться за позитивним для нас сценарієм, якщо в усьому світі спаде мілітарна напруга, нові виклики обумовить розвиток технологій. Багато професій втратять свою актуальність, і це тільки частка ризиків, які може принести з собою новітній уклад.
У час, коли ми перебуваємо в тотальній непевності, саме досвід ветеранів — і досвід колективів у роботі зі спільнотою ветеранів тут на теренах української трагедії — може створити базу для плавного переходу до нових реалій у часи непередбачуваних змін.
Яким чином реінтеграція людей, які пройшли війну, є корисною не лише для них, а й для команд, до яких вони повертаються?
По-перше, ветерани можуть стати ініціаторами цікавих, сильних і нестандартних рішень.
По-друге, усвідомлення того, наскільки травматичний досвід отримали військові, і водночас розуміння того, що є шляхи, які дозволяють подолати наслідки травм, буде корисним для кожного із нас. Сьогодні ніхто в Україні не застрахований від необхідності самому взяти в руки зброю, від втрати роботи, від обстрілів, від смертей близьких та інших різких поворотів долі — тим паче вибух технологій, до якого ми підібрались впритул, може спричинити розрив звичних виробничих ланцюжків та зникнення цілих сфер економіки. Це буде, як розпад СРСР, тільки у світовому масштабі.
І з цього випливає третій принципово важливий момент: завтра кожен із нас може стати користувачем тієї інфраструктури, яку ми сьогодні розбудовуємо для ветеранів та інших постраждалих від війни. І що більш досконалу систему взаємної підтримки ми зможемо створити, то краще буде для всіх.
Обов’язковою умовою для побудови такої системи є травмоінформований підхід — спосіб мислення, який враховує значний вплив психологічної травми на людину та є спрямованим на створення безпечного і довірливого середовища, в якому людина здатна переродитися.
Якщо можеш допомогти — зроби це
Це — якраз одне із тих завдань, які ставлять перед собою профспілкові лідери. Вони приходять на освітні проєкти з конкретними запитами — однак у разі роботи з людьми з травматичним досвідом навряд чи можна дати просту методичку з правильними запитаннями і готовими відповідями. З огляду на це, як би ви описали самі принципи, на які слід спиратися, спілкуючись із ветеранами?
Найперше — це увага. Я переконаний, що навіть тоді, коли колишній військовий не хоче йти на контакт, ключем для подальшого порозуміння стає саме увага — банальна цікавість, банальна розмова про те, що є цінним для кожного зі співбесідників, про те спільне, що відчувають і ветеран, і той, хто намагається встановити з ним зв’язок.
Подолання тих труднощів, з якими ми стикаємося, пролягає через розвиток гуманізму, через плекання етичного підходу. Це зробить світ навколо кращим
Надалі — це повага. Йдеться не лише про шану до військових, а й також про самоповагу. Для того, щоб до неї прийти, подекуди слід проробити чимало: відмовитися від інфантильного бажання відсидітися десь подалі, заплющивши очі на реальність, стати на дійсно дорослу позицію та робити усе можливе для нашої спільної боротьби за виживання. Для деяких категорій людей це — їхня нинішня робота, тож фахівець, який сумлінно виконував свої обов’язки в тилу, так само заслуговує на повагу, як і фронтовик.
І зрештою, це щирість. Досвід, який ветерани переживають на фронті, вчить їх миттєво і безпомилково зчитувати справжні наміри людини. Це люди, які відкидають відтреновані акторські прийоми, вони більше не бачать сенсу в тому, щоб грати у звичні соціальні ігри. Пробувати маніпулювати ветераном — марна справа, з ним завжди треба говорити відверто. І це вимагає перебудови всього колективу, куди повертається ветеран.
На чому ви хотіли б особливо акцентувати увагу?
На гуманістичній складовій нашого світогляду. Бо якщо ми будуватимемо взаємини лише на холодному розрахунку, при якому «проблеми індіанців шерифа не турбують», мені здається, це буде дуже несимпатичне середовище.
Вважаю, що шлях до подолання тих труднощів, з якими ми стикаємося, пролягає через розвиток гуманізму, через плекання етичного підходу. Якщо ти можеш комусь допомогти — зроби це, і світ навколо стане кращим.
Любов НАТОЧІЙ
