У цьому переконана Вікторія Старинщак, голова організації молоді ППО ЧАЕС. Аби не спроможність українців згуртуватися, ще на початку повномасштабної війни вся країна могла б перетворитися на суцільну «Бучу». Сьогодні, коли боротьба триває, єднання стає ключем до успіху в усьому — і в профспілковій діяльності, і в допомозі фронту, і в підтримці тих, хто переживає гіркі часи.
Вікторіє, розкажіть, будь ласка, як доля поєднала вас із ЧАЕС і з профспілковою організацією?
Трудовий шлях я розпочинала у ДСП «Екоцентр». Після того як на підприємстві представниками Київської політехніки було презентовано зовсім нову на той момент для НТУ КПІ освітню програму «Фізичний захист та облік і контроль ядерних матеріалів», я вирішила здобути другу вищу освіту. Разом із мною навчалися представники атомної галузі України, у тому числі й ЧАЕС — і колишній заступник гендиректора із фізичного захисту, і нинішній начальник служби фіззахисту. Для них проблематика, яку ми вивчали, була добре знайомою. Мені ж, біотехнологу по біопаливу за раніше отриманими спеціальностями, потрібно було опрацьовувати величезні масиви нової інформації. Було непросто, але я опанувала новий фах і в 2021 році приєдналася до команди атомників.
Що ж до профспілкового руху, то до нього я долучилася ще в студентські роки — очолювала профспілку в інституті. Працюючи в «Екоцентрі», увійшла до Атомпрофспілки, а коли перейшла на ЧАЕС — до молодіжної профорганізації.
Під час війни кожна із профспілок неминуче стикається з труднощами — зменшенням можливостей, зменшенням фінансування тощо. У чому полягає особливість чорнобильської «молодіжки»?
На жаль, до загальної кризи у нас додається той факт, що на підприємстві загалом лишається дуже мало молоді, адже багато хто шукає більш вигідних умов.
Але всіх тих, хто продовжує працювати, об’єднує почуття великої відповідальності, розуміння того, що ЧАЕС — це не той об’єкт, який може безпечно функціонувати без фахівців. Наше завдання — втриматись і довести, що молодь — це не люди, які попрацюють два-три роки і підуть далі; це майбутнє підприємства, це спеціалісти, у яких є наснага до навчання, готовність ставити перед собою амбітні цілі і йти до них.
Так, у нас багато труднощів — через вахтовий метод роботи нам складно навіть зібратися всім разом! Але попри це, ми діємо як єдине ціле: у нас немає «головних» і «рядових», «керівників» і «підлеглих». Якщо беремося за реалізацію проєкту, то всі гуртом працюємо, доки не втілимо задумане. Як тільки можемо, допомагаємо Збройним Силам України загалом і чинним військовим ЧАЕСівцям зокрема. Докладаємо всіх можливих зусиль до того, щоб допомогти родинам полонених і зниклих безвісти. У російських застінках досі перебувають військові, котрі охороняли станцію, і її цивільні працівники.
Визволення полонених для вас — тема, знайома до болю. Вам пощастило дочекатися повернення чоловіка, який потрапив у полон під час окупації станції, але важко навіть уявити, що довелося пережити за ті два роки, доки Андрія не обміняли. Що допомогло вам вистояти?
Насамперед дитина. І допомога близьких та батьків. Серед них — і спілчани-атомники: прояви їхньої уваги й небайдужості були безцінними! Було дуже помітним, як складні часи проявлять у людях їхню суть. Одні єдналися і допомагали одне одному, інші — складали руки або замикалися на власних інтересах.
«Складали руки» — це точно не про вас! Шукаючи важелів для порятунку чоловіка та інших полонених, ви достукалися до всіх можливих інстанцій…
Я розривалася між тим, щоб огорнути турботою сина, і між роботою та поїздками, які витримувала тільки завдяки неприпустимій кількості знеболювальних. У підсумку це призвело до крайнього виснаження: за кілька днів після того, як Андрій, змучений тортурами, повернувся, я опинилася на сусідньому з ним лікарняному ліжку. Знайомі жартували: у вас прямо віп-палата на двох!
Озираючись, я замислююсь: а чи варто було витрачати стільки грошей і зусиль? Чи слід було ризикувати і їхати до потрібних установ під обстрілами, коли можна було подати заяву поштою?
Але тоді розумію: хтозна, якби я не робила всього цього і не відчиняла владні кабінети «з ноги» — прізвища мого чоловіка могло б і не бути у списку на обмін.
Як він почувається зараз?
Травми, отримані в полоні, не могли минутися безслідно. Андрієві дали ІІІ групу інвалідності. Але він, маючи підстави демобілізуватися, усе ж таки повернувся до служби і зараз виконує обов’язки медика, допомагаючи іншим військовим у реабілітації.
Ви також продовжуєте активну діяльність — поєднуєте у декреті догляд за вже двома дітками з профспілковою роботою, з роботою в громадській організації, яка допомагає сім’ям полонених, зниклих, загиблих. Як діє ця організація?
Спочатку це було об’єднання сімей, пов’язаних із Чорнобильською станцією. Сьогодні до нього входять родини з усієї України.
Допомога здійснюється в кількох напрямах. Це гуманітарні проєкти — організація відпочинку, свят для дітей тощо. Так, наприклад, у 2022 році разом із фондом Тайри «Мрія» ми проводили акцію, аналогічну нашому профспілковому заходу «Подаруй дитині свято». Мій син тоді нічого не хотів окрім того, щоб йому зателефонував тато — і Тайра подарувала йому телефон для того, щоб батько на нього подзвонив. За менше ніж два роки так і сталося! Відтоді минуло ще два роки, і в малого досі не можна ні на хвилину відібрати той телефон.
Також ми забезпечуємо юридичний супровід: надаємо зразки заяв, пояснюємо, куди слід звертатися. Дуже тісно комунікуємо з органами місцевої влади. Для зв’язку з керівними установами є спеціальний чат, в якому можна поставити питання, що потребують негайного вирішення. Допомагають і професійні психологи, які проводять як індивідуальні, так і групові консультації.
Попри те, що в організації є професіонали, вам самій усе одно неминуче доводиться бути в ролі психолога, спілкуючись із людьми, котрі опинилися в кризовій ситуації.
Дійсно, багато хто потребує не лише конкретних порад, а й можливості виговоритися. Скільки разів я, спілкуючись, рвала собі серце — ми зі співбесідницями ридали, потім в обох скакав тиск… У 2024 році я пройшла курси від «МКЧХ», призначені для тих, хто займається психологічною підтримкою сімей зниклих безвісти, померлих, полонених — і це навчило мене діяти більш виважено і професійно.
Вочевидь ані власний досвід, ані зміст курсів не вмістити в кілька рядків, але все ж таки — щоб ви порадили, як слід говорити із тими, хто переживає глибоке горе?
Цікавлячись, «як ти?», в жодному разі не використовувати «заспокійливих» фраз на кшталт «не переживай ти так», «це ж війна, це нормально, так буває», «зник чоловік — ну то іншого знайдеш»… Подібні висловлювання, сказані тими, хто й гадки не має про пережите, тільки поглиблюють відчай.
Щиро цікавтеся, як у жінки, в якої біда з чоловіком, справи. Краще спитайте, чи поїла вона сьогодні, чи достатньо вона спала, чи була у неї можливість відпочити.
Ви особисто де берете сили, щоб продовжувати допомагати іншим?
Мене тримає те, що чоловік поруч зі мною, я значно спокійніша за дітей. Хоча не можу сказати, що перебуваю в повному комфорті: уже рік, як безвісти зник мій брат. Коли в полоні був чоловік, я принаймні знала, що він живий. А невідомість буквально з’їдає зсередини.
До цього додається ще й спілкування з людьми, охопленими горем… Але серед всього цього бувають і світлі моменти?
Безумовно! Це тоді, коли вдається повернути наших людей. Я беру участь в обмінах, і бачу, яку ейфорію переживають полонені, вирвавшись із російського пекла. Надалі на них чекають нові кола випробувань — відновлення, бюрократичні процедури тощо. Але з цим ми можемо допомогти.
Бувають події, які важко назвати «світлими», але вони є дуже важливими — це повернення тіл загиблих. У родини є можливість поховати рідних, у них з’являється місце, куди можна прийти і відчути зв’язок з близькими.
До яскравих моментів я б віднесла також ситуації, коли полонені, повернувшись, доносять інформацію про інших, коли ми знаходимо знайомі прізвища зі списку зниклих і розуміємо, що людина жива — тоді негайно розпочинається штурм усіх інстанцій, щоб вони підтвердили перебування в полоні. Ми збираємо інформацію по крихтах і робимо все, що від нас може залежати, аби посприяти звільненню.
Бувало таке, що поверталися зниклі безвісти і навіть ті, кого вважали загиблим. Тож іскорка надії лишається завжди!
Любов НАТОЧІЙ
